У вологих вечірніх сутінках, коли дрібний дощ погіршує видимість, я просувався додому повз затемнені вікна будинків, де вимкнули світло. Лише поодинокі автомобілі освітлювали шлях своїми фарами. У цю мить один із них раптово виїхав на тротуар і зупинився так близько, що я ледве не втратив рівновагу. Намір обійти темний транспорт перервали троє чоловіків у камуфляжі, які перекрили прохід з обох боків і попереду. Той, хто стояв ближче, вимовив, що потрібна перевірка документів, а інший, підсвітивши мені обличчя ліхтариком, із помітним розчаруванням відступив. Після короткої паузи він запитав, скільки мені років.
Реакція цього бійця була промовистою: він, очевидно, сподівався на інше пояснення моєї зовнішності, а не на вік. Не сказавши більше ні слова й не вибачившись, усі троє повернулися у вантажний фольксваген і швидко від’їхали у невідомому напрямку. Я залишився посеред тротуару, намагаючись осмислити, що щойно сталося.
Коли перша розгубленість минула, прийшло розуміння, що капюшон, натягнутий на голову, міг спричинити їхню помилку. Несподівано це наштовхнуло мене на думку, що з боку я, мабуть, виглядаю не так уже й погано. Та одразу виникло інше відчуття – такої ситуації не мало б відбуватися. Згадка про Юку, старшого брата мого давнього знайомого з футбольної школи, виринула майже сама собою. Пів століття тому він так само не йшов за повісткою до військкомату, хоча війни тоді не було. За ним приїхали додому в темряві, тільки не на фольксвагені, а на тодішньому бобіку. У підсумку його шлях теж привів на війну, але вже на чужій території.
Що з цього випливає? Сформулювати однозначний висновок я не можу. Ставити себе на чуже місце не беруся. Коли буде потрібно – мене все одно знайдуть.
Залишити коментар