Для Дмитра Савівського, бійця підрозділу “Хижак”, цьогорічний Великдень став особливим моментом тиші після місяців запеклих боїв. Чоловік приїхав у відпустку до рідного Рівного, аби нарешті змінити автомат на кулінарні пензлики. Разом із дружиною Оленою та п’ятирічною Соломійкою він прикрашав святкові паски, наповнюючи кошик символами мирного життя, яке він захищає на передовій.
Життєвий шлях Дмитра кардинально змінився 24 лютого. До великої війни він був будівельником і працював за кордоном, проте тривога за безпеку сім’ї змусила його повернутися в Україну. Спочатку була служба в патрульній поліції, де він провів близько півтора року. Коли почалося формування спецпідрозділу “Хижак”, Дмитро зробив свій остаточний вибір, попри вмовляння та природні побоювання дружини.
“Я вирішив приїхати сюди, побачив, що є вакансія на посаду патрульного. Подав свою вакансію, відучився пів року і тоді вступив до лав патрульної поліції. Пропрацювавши там деякий час, рік чи півтора, було створення бригади “Хижак”. Я не вагався, сказав дружині, що я маю намір туди піти. Вона мене відмовляла постійно, бо війна. І я все-таки твердо вирішив, що піду воювати”, – згадує воїн.
Його дружина Олена зізнається, що їхня історія кохання триває ще зі шкільної лави – вони разом з десятого класу. Новина про перехід чоловіка до бойового підрозділу стала для неї важким іспитом. Жінка не приховує, що була категорично проти, адже страх втратити близьку людину – це природна реакція, яку важко приборкати навіть заради високої мети.
“Ми зустрічались з 10-го класу. Це така шкільна любов. Коли він сказав, що буде іти в “Хижак”… Я, як кожна жінка, це адекватна була моя реакція на ці події. Ніхто з жінок не хоче, щоб чоловіки йшли на війну. Це нормально. І виходить так, що він мені це каже, і я кажу, ну ти ж навіть зі мною не погодився. Ну як? Я була категорична у свій час. Я прийняла. А далі вже… важкі були події”, – ділиться Олена.
Бойовий шлях та вихід з оточення
Дмитро став одним із тих добровольців, хто першим наповнив лави “Хижака”. Як боєць піхотної роти, він опинився у самому епіцентрі боїв за Донеччину. Найважчим випробуванням став Торецьк, де протистояння з ворогом відбувалося на відстані витягнутої руки – буквально через тонку стіну понівечених будівель.
“Я був близько з пі**рами, через стіну. Я з ними перестрілювався, вони намагалися до нас зайти, штурмували нас. Вони намагалися зайти, але їм це не вдалося. Ми тримали свою позицію, скільки могли, до того моменту, поки вони почали руйнувати, стирати її. Там тоді на 360 градусів у нас оточення було. Ми не падали духом, ми старалися боротися за себе, за місто. Я беру свій телефон і гортаю їхні фото. І я ж пообіцяв дружині, що прийду назад додому”, – розповідає Дмитро про мотивацію в пекельних умовах.
Поки Дмитро тримав оборону в повному оточенні, Олена в тилу робила неможливе, аби врятувати чоловіка. Вона оббивала пороги державних установ у Києві та зверталася на всі можливі гарячі лінії. Її відданість і робота побратимів, які шість діб проривалися до заблокованих бійців, зрештою дали результат – підрозділ вдалося вивести з пастки.
“Я всі гарячі лінії підняла в Україні, поїхала у Київ. Я перед собою нічого не бачила, окрім того, що потрібно, аби чоловік повернувся живий. Все! Дуже дякую тим хлопцям, які погодилися їхати по них. Ви навіть не уявляєте, що ці хлопці, коли виїжджали по них, вони шість діб добиралися”, – каже дружина захисника.
Вихід з оточення не був легким прогулянкою – ворожа граната вибухнула прямо біля ніг Дмитра, спричинивши поранення. Після госпіталю та відновлення він знову вирушив на позиції. Про те, що йому погодять відпустку саме на великодні свята, боєць навіть не здогадувався, тож дзвінок додому був сповнений щирого дитячого захоплення.
“Я їду додому! Їду додому! Скучив за своїми дівчатами. На Великдень, то на Великдень. Мені будь-коли. На паску, не на паску. Додому приїхати – це такі емоції”, – з посмішкою згадує момент звістки військовослужбовець.
Зараз у Рівному Дмитро насолоджується кожною хвилиною батьківства. Його будні наповнені не обстрілами, а фантастичними іграми п’ятирічної Соломійки. Дівчинка настільки скучила за татом, що іноді навіть “забороняє” мамі заходити до кімнати, де вони граються, аби не втрачати жодної секунди спілкування з найголовнішим героєм свого життя.
“Із донею вчора, позавчора, гралися, то вона там придумувала ігри, а я вже її підігрую і стараюся якось влитися туди, в її фантазії. І кажу: «А маму можна взяти до нас, щоб вона ще з нами погралася? Бо вона там сидить сумує». І потім дружина з іншої кімнати каже: «Так-так, мені можна?» А Соломійка каже: «Мамо, тобі не можна в цю кімнату заходити, ми з татом граємося»”, – підсумовує Дмитро Савівський.
Залишити коментар