Його анімаційні фільми виростають із побутових дрібниць, міських легенд і внутрішніх страхів. Микита Лиськов – режисер, чиї роботи сьогодні отримують міжнародні нагороди, а колись зазнавали жорсткої критики в аудиторіях художнього коледжу.
Двократний лауреат “Золотої дзиґи”, переможець цьогорічного “Кінокола” і володар гранпрі іноземних фестивалів не приховує: його стиль формувався всупереч системі. Короткометражка “Київський торт”, яка потрапила до добірки “Операція анімація” на платформі “Такфлікс”, стала черговим підтвердженням цього шляху – складного, але свідомого.
Історія фільму народжувалася не за класичними правилами сценарію. Не з першої сцени. І навіть не з фіналу.
Робота над “Київським тортом” тривала понад два роки й відбувалася за підтримки естонської анімаційної студії. Сюжет зростав поступово, як мозаїка з випадкових спостережень і внутрішніх образів. Першою іскрою став персонаж із попередньої роботи режисера – чоловік з оселедцем, який чекає маршрутку.
“Мені захотілося придумати козака, але не героїчного і красивого, а трохи підбитого життям”, – пояснює Лиськов.
Побут теж втрутився у сюжет. У якийсь момент звичайний лічильник газу, який він щомісяця фотографував для господині квартири, перетворився в його уяві на повноцінного антагоніста – символ тривоги, страху перед цифрами й рахунками.
Так, фрагмент за фрагментом, у козака з’явилася сім’я, дитина, навколишній світ. Без чіткого сценарного каркасу.
“Робота над сюжетом для анімації нагадує складання пазла – ти збираєш її по дрібних шматках, а не одразу пишеш від початку і до кінця”, – каже режисер.
Цьому підходу він навчає й власних студентів.
Та шлях до цієї свободи був непростим. Після закінчення художнього коледжу Лиськов пережив глибоку кризу і навіть сумнівався, чи варто залишатися у професії. У навчальних аудиторіях від нього вимагали класичних пропорцій, реалістичності та “правильності”.
“У радянські часи це ще мало якийсь сенс – все одно випускникам треба було малювати Леніна. Але ми випустилися в інший світ, де треба було реагувати на реальність і передавати емоції”, – згадує він.
Поворотним моментом стало знайомство з незалежною анімацією та успіхами Степана Коваля, дніпровського режисера, який працював із пластиліном і перемагав на міжнародних конкурсах. Тоді стало зрозуміло: альтернативний шлях можливий.
Сьогодні в роботах Лиськова впізнаються українські вулиці, дніпровський характер, попкультура, гротескні міські типажі. Він свідомо працює з локальним контекстом і не прагне його універсалізувати для закордонного глядача.
“Я переважно роблю анімацію для українського глядача, щоб він міг пізнати у кадрі своє життя. Вважаю, що варто створювати мистецтво для себе, а не насамперед для комерції”, – наголошує режисер.
Прикладом такого підходу він називає й сучасні українські фільми, де глядач упізнає себе, навіть у фантастичних обставинах.
Паралельно режисер працює як викладач. І саме там дедалі частіше стикається з питаннями про штучний інтелект – страхом молодих авторів бути витісненими з професії.
Його відповідь несподівано спокійна. Він не забороняє студентам користуватися ШІ, але жорстко окреслює межу.
“ШІ має бути інструментом – для концептів або механічної роботи. Але вигадувати ідеї за вас він не повинен”, – пояснює Лиськов.
Він визнає: анімація – це довго, дорого і виснажливо. Фінансування зазвичай отримують уже відомі автори. Та завдяки технологіям молоді митці тепер можуть запускати свої проєкти з мінімальними витратами.
Водночас головне – не втратити власну “творчу жилку”.
“Для художника вона як м’язи для спортсмена. Якщо її не тренувати, вона слабшає”, – каже він.
За останні десять років, переконаний режисер, для української анімації найбільше змінилися можливості самоосвіти. Саме вони компенсують проблеми в системі художньої підготовки.
Лиськов не приховує критики: серед викладачів часто бракує практиків, зарплати в освіті залишаються мізерними, і талановиті фахівці залишають цю сферу. Але водночас відкрилися нові шляхи навчання – онлайн-курси, книжки, лекції молодих режисерів.
Знання англійської, за його словами, взагалі знімає більшість обмежень. За кордоном студентів навчають не лише створювати продукт, а й просувати його – навіть на окремих курсах з мерчу та самопрезентації.
Українським вишам, переконаний Лиськов, цього досі бракує.
Його власний шлях це підтверджує. Візуальний стиль, який колись викликав осуд, сьогодні став його впізнаваною ознакою. А фільми, створені без огляду на шаблони, знаходять свого глядача і в Україні, і за кордоном.
І, здається, найбільша перемога цієї історії – в умінні не зламатися під тиском “правильності”. І залишитися собою.
Залишити коментар