У Києві відкрилася незвичайна виставка “Прем’єра, яка не відбудеться”, що поєднала театральну сценографію, інсталяцію та перформанс. Проєкт досліджує діалог поколінь, які залишилися поза увагою історії.
Від театру до галереї
Ідея створити виставку виникла у Наталії Ткаченко, засновниці платформи Spilne Art. Спершу планували показати традиційні театральні артефакти, але швидко виник інший задум — діалог поколінь художників і акторів. Для реалізації Ткаченко звернулася до Тетяни Овсійчук, художниці-постановниці Театру імені Івана Франка, відомої роботами над “Конотопською відьмою”, “Макбетом” та “Марією Стюарт”.
Овсійчук розширила тему, звернувши увагу на репресовані та цензуровані покоління. Назва проєкту символічна: “прем’єра” існує лише у уяві, бо реальний діалог ніколи не відбувся.
Команда і нові ролі
До проєкту долучилася велика команда професіоналів:
- акторський склад Театру Франка: Олександр Рудинський, Марина Кошкіна, Тетяна Міхіна, Віталій Ажнов;
- головна хормейстерка театру та співзасновниця колективу “Божичі” — Сусанна Карпенко;
- фотографиня Соня Плакидюк;
- режисер Нікон Романченко та оператор-постановник Михайло Любарський.
Кожен учасник отримав нетипову для себе роль. Овсійчук стала художницею інсталяції, створила живописні та графічні портрети акторів. Хормейстерка Карпенко виступила режисеркою, визначаючи рухи через музичний супровід. Фотографиня Плакидюк провела перформативну зйомку, в результаті якої з’явилося близько 900 кадрів, вручну розфарбованих Овсійчук. Актори втратили сценічні рамки і стали дійовими особами перформансів.
Чотири акти пам’яті
Виставка об’єднує чотири перформативні акти: “Весілля”, “Голосіння”, “Святвечір” та “Веснянка”. Вони демонструються по черзі, частково змінюючи інсталяцію під час кожного показу. Сценарію немає — лише проговорена послідовність дій. Визначальним є музичне полотно, що задає ритм і відтворює тему відсутності традицій.
Костюми створювали вручну за ескізами Овсійчук, поєднуючи етнічні мотиви з сучасністю. Основні матеріали — домотканий льон, конопля та мішковина. Відкритий шов і характерна сільська колодка у взутті підкреслюють традиційність і унікальність образів. Після перформансів костюми не чистять, тому відвідувачі бачать їх такими, якими вони були у дії.
Інсталяція як пам’ять
Тетяна Овсійчук уникла бутафорії: дерев’яні конструкції — чорні, обвуглені, розташовані на справжній землі. Це символ згорілих поколінь. Деталі продумані до дрібниць — навіть коровай випікали з урахуванням традицій.
“Це все створювалося з такою прискіпливістю і в цьому конфлікт концепції. Ми настільки ретельно готуємося до того, чого не буде. Інакше воно б не працювало”, — говорить Овсійчук.
Наталія Ткаченко додає:
“У нас була така ідея: завтра прем’єра, у нас є всі костюми, є сценографія, все готове, але прем’єра як така не станеться.”
Діалог у відсутності
Проєкт досліджує минуле, намагаючись заповнити лакуни пам’яті. Відсутність стала темою, що пронизує всі елементи виставки — інсталяцію, перформанс, фотографії, музичний супровід і костюми. Присутність і відсутність культурних діячів виявляються однаково важливими.
“Присутність і вклад культурних діячів вплинули на культуру так само, як і їхня відсутність. Але ми завжди говоримо про те, що вони зробили, не акцентуючи на тому, що вони не встигли”, — переконана Овсійчук.
Виставка “Прем’єра, яка не відбудеться” — це синтез інсталяції, перформансу, живопису, фотографії та музики. Вона говорить усіма можливими мовами, водночас не спрощуючи сенс. Це спроба розпочати діалог із поколіннями, яких не почули, і запитати: що якби їхні слова були почуті?
Залишити коментар