Іноді ми не усвідомлюємо цінності того, що здається нам природним. У дитячому садку та школі я завжди був найвищим у групі чи класі і сприймав це як належне. Не замислювався над тим, як почуваються ті, хто не виріс високим, не намагався поставити себе на їхнє місце. Те саме стосувалося й багатьох інших аспектів життя — лише втративши щось, ми розуміємо, яким щасливими були і не цінували цього.
Я почав уболівати за київське «Динамо» у 1964 році, після півфінального матчу Кубка проти «Спартака». З того часу кияни завжди боролися за найвищі місця у турнірах, здобуваючи титули, які навіки вписані в історію клубу. Тоді я не міг зрозуміти відчуття уболівальників, які підтримували команду до мого приходу — коли «Динамо» ще нічого не вигравало і роками пленталося у середині таблиці. Так само складно було уявити стан прихильників львівських «Карпат», які за всю історію виграли лише один трофей, і той понад п’ятдесят років тому. Моє «Динамо» завжди здавалося найкращим — завжди чемпіоном!
Малим я не замислювався над причинами успіху, а дорослим — не хотів знати, чому моя команда десятиліттями залишалася на вершині. Тепер же я усвідомлюю, що успіх залежав не лише від таланту гравців та тренерів. Були й інші, не завжди помітні фактори.
Сьогодні все змінилося. Я ніколи не думав, що настане момент, коли чекатиму фінального свистка у матчі, де «Динамо» програє, сподіваючись, аби суперник не забив ще голів. Прийняти це складно, але потрібно. Зараз «Динамо» — така ж команда, як усі інші, із рівними шансами на результат, а в Європі — ще складніше. Настав час усвідомити, що клуб переживає період, знайомий багатьом футбольним командам світу: час, коли розумієш, що твоя команда — така ж, як усі.
І це не так вже й погано. Десятиліттями перемоги «Динамо» в українській лізі сприймалися як належне. Ми мріяли про Кубок чемпіонів, порівнюючи себе з «Баварією», «Барселоною», «Міланом», «Арсеналом», не помічаючи, що суперники стали збірними світового рівня з найкращими футболістами та тренерами. Сьогодні без цього не обійтися — такий рівень сучасного клубного футболу. Чи може «Динамо» стати подібною збірною світу? Ні, на жаль, хоча б ми не мріяли про це.
Мене завжди дивували фанати, які звинувачували Суркіса у всіх гріхах і водночас вимагали нових мільйонів на гравців, не замислюючись про реальні фінансові та кадрові обмеження. «Динамо» — єдина команда в Україні, яка майже сто років носить одну назву, грає в тих самих кольорах і ніколи не вилітала з ліги сильніших.
Тепер «Динамо» залишилося у лізі, але вже не як гегемон, а як команда, рівна іншим. Після нинішньої міжнародної поразки клуб рано чи пізно відновиться і знову піде вгору — разом із тими, хто за нього вболіває по-справжньому.









Залишити коментар