На хуторі Юзепівка, що на Рівненщині, час ніби зупинився. Тут, серед спорожнілих хат і дикої природи, мешкає 85-річна Ніна Лемех – жінка, яка за все своє довге життя жодного разу не користувалася централізованим електропостачанням.
Сьогодні Юзепівка – це край самотності. Колись галасливий хутор спорожнів: будинки знесли, а люди роз’їхалися. Пані Ніна залишилася чи не єдиною хранителькою цього місця, розділяючи побут із 84-річною Галинкою, дружиною свого покійного брата. Їхнє життя – це щоденна боротьба з обставинами, яка особливо загострюється взимку.
Побут на межі виживання
Коли приходять морози та заметілі, світ жінок звужується до меж теплої хати. Цьогоріч родичі встигли заздалегідь підготувати їх до холодів:
- Завезли необхідні продукти харчування.
- Наповнили бочки водою, яку господиня тепер набирає звичайним черпаком.
- Доставили запас дров для пічного опалення.
Питання тепла в оселі – дороге задоволення. Машина дров коштує до 15 тисяч гривень, що в кілька разів перевищує пенсію пані Ніни, яка становить близько 4 тисяч. Без підтримки рідних та власних сил – жінка досі самостійно рубає вільху біля дому – вижити було б неможливо.
«Погано жить на хуторі, але що зробиш – мусиш жити, як приходиться. Узимку виношу продукти на холод, а влітку дуже важко, бо все швидко псується», – ділиться реаліями свого побуту Ніна Лемех.
Технологічний прогрес у хату пані Ніни приходить лише в портативному вигляді. Світло дає LED-стрічка, під’єднана до акумулятора, та стара лампа на солярці. Єдиний зв’язок із зовнішнім світом – мобільний телефон, подарунок доньки. Його заряджають від павербанків, які передають діти із сусідніх сіл. Одного такого пристрою жінці вистачає на два тижні економного використання.
Про велику війну та новини в країні вона дізнається з радіоприймача. Попри те, що доньки кличуть матір до себе в село, вона залишається непохитною. Старенька переконана: у своїй хаті, де минуло все трудове життя – понад 35 років важкої праці в колгоспі – почуваєшся найкраще.
Проте тиша хутора тепер приносить не спокій, а сум. Пані Ніна згадує часи, коли навколо було весело та гомінко. Зараз же, після смерті сина та в умовах війни, реальність здається їй «немилою», але вона продовжує триматися за рідні стіни, поки тримають ноги.
Залишити коментар