Учорашній достроковий чемпіонський титул київського «Динамо» став ювілейним для клубу — тридцятим в історії. Але для мене особисто він має ще одну вагу — це мій двадцять дев’ятий. І кожен із них я прожив не як глядач, а як фанат, який був поруч не лише тоді, коли клуб тріумфував, а й коли оступався.
Я став уболівальником ще до того, як навчився повністю читати. До другого класу вже знав, що значить переживати за свій клуб. Я пам’ятав півфінал Кубка СРСР проти «Спартака», де все вирішилось у переграванні. Пам’ятав і переможний фінал із голом Каневського. А ще — поразку, яка коштувала чемпіонства після гри в Кутаїсі. Усі ці події, хоч і передані через чорно-білий екран телевізора чи радіо на довгих хвилях, були для мене справжнім життям.
Те перше чемпіонство, яке я побачив як школяр, далося команді легко — за шість турів до фінішу. Тоді я відчував гордість і водночас заздрість до киян, які могли наживо спостерігати за своїми кумирами. Для мене це були майже боги — Біба, Сабо, Поркуян. Здавалося, достатньо лише додати їх у збірну — і Україна стане чемпіоном світу.
Динамівці вигравали й наступного року, і ще через рік. І вже коли команда в одному з чемпіонатів фінішувала другою — це сприймалося як трагедія. Срібло? Ні, лише золото. Лише перше місце. Бо ми — «Динамо». І це не зарозумілість, це віра. Та, що виховувалася з дитинства.
Мрія про чемпіонство збірної так і залишилася мрією. Але віра в «Динамо» не підводила. Команда виграла ще одинадцять титулів у СРСР і сімнадцять — в незалежній Україні. Кожен із них я проживав, як особисту перемогу. І ось нинішній — тридцятий для клубу. Та для мене він особливий — це двадцять дев’ятий, виграний, як і той перший у другому класі, достроково.
Я переконаний — це і мій титул. Бо без нас, без армії таких самих уболівальників, цього всього просто не було б. Кожен матч, кожен гол, кожна помилка — це частина нашої спільної історії. Історії, яка триває вже не одне покоління.
І зараз я думаю про того хлопчика, який, можливо, тільки-но пішов у другий клас. Який уперше святкує чемпіонство «Динамо» і дивиться на гравців так, як я колись дивився на Сабо. Він ще не знає, скільки титулів у нього попереду. Але вже точно знає — «Динамо» буде першим. І, можливо, саме з його покоління почнеться ще одна велика перемога — перемога України на світовій футбольній арені. Бо віра — це те, що завжди з нами. Як і наш клуб.
Залишити коментар